Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Вікторівна Садівнича

…найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) із землі чи глини, перемішаної із зім’ятою соломою? Поверх них висаджували кущі та дерева. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у переважній більшості районів лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу виготовляли з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між подвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорожі називався вер’є. На Західному Поліссі подекуди збереглися такі огорожі, як сторч, сторчівка, частокіл, – зроблені із заокруглених на кінцях жердин, вбитих у землю, та паркани із закладених у пази стовпчиків плах чи горбилів. У багатих на каміння південних районах огорожі робили з грубо тесаних брил (плиток) великих розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без будівельного розчину (мури).

Огорожа мала браму (в’їзні ворота), хвіртку (вхідні двері) та перелаз – підвищений над рівнем землі отвір, крізь котрий могла пройти людина, але який був незручним для худоби та птиці.

Хату в західних районах називали «хижа», «халупа», на Лівобережжі – «хатина». У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називали «бурдей», «землянка», а підвищене – «верхова хата», «горішня хата», «горішник». Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву «бурдей» («бурдій»).

Українська хата пройшла довгий шлях розвитку. Найбільш поширеною в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. була трикамерна хата. На Поліссі, Північному Правобережжі, Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття вона мала розташовані по центру споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад), по обидва боки від яких перебували житлова кімната та підсобне приміщення (комора, кліть) для зберігання харчів, інвентарю та одягу. У Карпатах вхід до комори робили не із сіней, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання розташовувалася в центрі будівлі. В південних районах два житлові приміщення розташовувалися симетрично відносно сіней. Це називалося «хата на дві половини» та «дві хати через сіни».

Хатам надавали своєрідності ґанок (крильце, калідор, рундук), виступи даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

…у різних областях України комору називали коміркою, комірчиною, кліттю, підкліттю, хижкою, чуланом, кладовкою; льох – стебкою, стьобкою; кухню – боковкою, ванькіром, алькіром, хатчиною?

До хати могли прибудовувати господарські приміщення, розташовуючи їх під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення у Волинському Поліссі (хата з прибічками, або ж пуклітом, покліттю), на Поділлі (оселя з прибоками, або притулами, причепами), у Карпатах (з пелевнею, половником, прихатою, захатою, шатром, газовбою), на Слобожанщині (із захатником, припусницею, прихалабаком, сутком).

Українська хата являла собою наземну одноповерхову будівлю, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, облаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення деяких районів – напівземлянки та землянки.

Німецький географ Йоган Георг Коль, перебуваючи в Україні 1838 p., писав, що хати українців завжди чепурні й немов усміхаються до перехожих. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, – писав Олександр Довженко, – незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Споконвіку хата виконувала своє природне призначення прихистку для родинного вогнища, у стінах якого виникали й виростали найкращі родинні традиції, які переходили у спадок від батьків до дітей: любов і повага до старших членів родини, культури предків, природи, пісні й праці.

Хата й господарські будівлі (клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця) були не тільки місцем поселення, а й носіями особливої символіки, містили відомості про соціальний статус, заможність, світогляд і вподобання господаря, про склад його сім’ї.

…за народними віруваннями, першу у світі хату збудував Сатана? Звівши будинок, він не здогадався зробити вікна. Довго нечистий носив пригорщами світло до хати, а потім, зневірившись, подарував будівлю Богові. Господь створив три вікна, і в хаті зробилося світло.

Число «три» традиційно є складовою символіки української хати: по вертикалі житло поділялося на три частини – призьбу, стіни, дах. У житловій кімнаті зазвичай було три вікна, у фасадній стіні – три отвори (двері та два вікна). Житло найчастіше було трикамерним (сіни, хата, комора), вікно містило три шибки, а настінні розписи розташовувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші – відстанню від вікон до даху та призьби.

Три яруси житлового приміщення відігравали важливу роль, вказували на взаємозв’язок обжитого простору з Усесвітом. Нижній ярус – це єднання з матір’ю- землею, нижнім світом; верхній ярус житла – зв’язок із небом; середній – середовище проживання людей. Нижній ярус – стіни з підпіччям, лави – це межа наземного й підземного світів. Верхній ярус і стеля